Тоді для абата Фожа настали щасливі часи. Він і далі провадив суворе життя, тільки став поводитися невимушено і люб’язно. Справжнім тріумфом для абата став йечір одного вівторка. Він стояв біля вікна своєї кімнати, втішаючись першими подихами весняного тепла, коли гості лана Пекера де Соле зійшли в сад і здалеку привітали його; там була і пані де Кондамен, яка навіть фамільярно помахала йому хусточкою. В цей час на другім боці гості пана Растуаля сідали на плетених стільцях перед фонтаном. Пан Делангр, спершись на поруччя тераси супрефектури, стежив за тим, що робилось у голови суду, за садком Муре.

— Ось побачите, вони навіть не глянуть у його бік, — промовив він.

Делангр помилився. Абат Феніль, наче випадково повернувши голову, зняв свого капелюха. Тоді всі присутні там священики теж познімали капелюхи, і абат Фожа відповів поклоном на їхні привітання. Потім, глянувши поволі праворуч і ліворуч на обидва товариства, він відійшов од вікна і з якоюсь благочестивою скромністю засунув білі завіски.

IX

Квітень видався дуже теплий. Увечері по обіді діти вибігали з їдальні і бавилися в садку. В тісній кімнаті було душно, і Марта з абатом теж почали виходити на терасу. Вони сідали там за кілька кроків од вікна, осторонь від різкого світла, що падало від лампи на великі кущі буксу. Тут, у вечірніх сутінках, вони обговорювали безліч дрібних питань, пов’язаних з Притулком пречистої діви. Ці постійні турботи про благодійні справи вносили в їхні розмови ще більше теплоти. Вгорі перед ними поміж величезними грушами пана Растуаля і темними каштанами супрефектури відкривалася широка просторінь неба. Діти гралися в другому кінці садка, а з їдальні іноді долинали роздратовані вигуки Муре і пані Фожа, що, лишившись самі, різалися в пікет.

Марта, розчулена, охоплена якоюсь знемогою, від якої слова завмирали у неї на устах, спинялась, дивлячись на золотий слід падучої зірки. Трохи відхиливши назад голову, вона дивилась на небо і казала пошепки:

— Ще одна душа входить з чистилища у рай.

Священик мовчав. Тоді вона додавала:

— Які чудесні ці примітивні вірування, вони такі наївні… Добре було б лишитися назавжди маленькою дівчинкою, пане абат.

Тепер вона вже не лагодила вечорами білизни. Довелося б запалювати лампу на терасі, а вона так добре почувала себе у сутінках теплої ночі. До того ж вона виходила з дому майже щодня, і це її дуже втомлювало. По обіді у неї вже не було сили братися за голку. Довелося Розі взятися за лагодження білизни, бо Муре скаржився, що в нього всі шкарпетки діряві.

І справді, Марта була дуже зайнята. Крім засідань комітету, на чолі якого вона стояла, у неї було багато іншого клопоту — візити, нагляд за ходом робіт. Вона передала всі дрібні справи й писанину пані Палок, але так палко бажала, щоб притулок нарешті відкрився, що ходила тричі на тиждень у передмістя, щоб самій пересвідчитися, чи добре працюють робітники. Їй усе здавалось, що справа посувається надто повільно, і вона бігла до церкви св. Сатюрнена побачитися з архітектором; вона то докоряла йому, то благала його не залишати без нагляду робітників, ревнувала його до робіт, які виконувалися тут, вважаючи, що ремонт притвору посувається значно швидше. Пан Льєто всміхався, запевняючи її, що все буде скінчено в призначений час.

Абат Фожа також казав, що справа не посувається. Він спонукав її не давати архітекторові й хвилини перепочинку. Тоді Марта почала ходити до церкви св. Сатюрнена щодня. Вона входила туди вся заглиблена в цифри й думки про те, які стіни треба розвалити і які звести. Прохолода церкви її трохи заспокоювала. Вона вмочала пальці в свячену воду, машинально хрестилась, як роблять усі. Тепер церковні сторожі віталися з нею, вона вже знала всі притвори церкви, ризницю, куди вона іноді заходила побачитися з абатом Фожа, коридори й невеликі подвір’я, якими їй доводилося проходити. За місяць не лишилося куточка в церкві св. Сатюрнена, якого б вона не знала. Іноді, коли доводилось чекати архітектора, вона, відпочиваючи від швидкої ходьби, сідала десь у відлюдній каплиці, перебираючи в пам’яті тисячі вказівок, які мала зробити панові Льєто. Непорушна тиша, тіні від вітражів огортали її якоюсь невиразною, але приємною мрійністю. Вона полюбила високе склепіння, урочисту наготу стін, вкриті чохлами вівтарі, стільці, розставлені рівними рядами. Тільки-но за Мартою тихо зачинялись оббиті повстю двері і вона опинялася в церкві, її охоплювало почуття неземного спокою, вона забувала всі життєві тривоги, і все її єство немовби відпочивало в мирі, що запанував на землі.

— Як гарно в церкві святого Сатюрнена! — вихопилось у неї при чоловікові одного душного грозового дня.

— Може, ти хочеш, щоб ми пішли туди спати? — сказав сміючись Муре.

Марту вразили його слова. Думка, що вона почував в церкві суто фізичну насолоду, здалася їй непристойною. Вона тепер входила в церкву якась стурбована, намагаючись лишатися байдужою, такою ж спокійною, як тоді, коли входила у великі зали ратуші; але мимоволі Марта здригалася, схвильована до самої глибини свого єства. Вона страждала від цього, але охоче знову йшла на цю муку.

Абат Фожа, здавалось, не помічав її повільного пробудження, яке виявлялося що день, то все більше. Він лишався для неї діловою людиною, ввічливою і цілком земною. Ніколи і ні в чому не виявлявся в ньому священик. Проте бувало, що вона відривала його від похоронної відправи; він виходив у стихарі і розмовляв з нею між двома колонами, приносячи з собою запах ладану й воску. Часто йшлося про якийсь рахунок муляра або вимогу столяра. Він називав точні цифри і знову йшов до покійника, над яким відправляв похорон, а вона залишалась у порожній церкві, поки сторож гасив свічки. Коли абат Фожа, проходячи з нею повз головний вівтар, схилявся перед ним, вона також схилялася спочатку для годиться, потім це стало звичкою, і вона робила машинально уклін, навіть коли була сама. Досі цей уклін був єдиним проявом її побожності. Двічі чи тричі вона випадково приходила до церкви в дні урочистих відправ, але голосні звуки органа, повна церква людей лякали її, і вона тікала, не переступивши порога.

— Ну що ж, — часто питав її, як звичайно глузливо, Муре, — коли ж твоє перше причастя?

Він не переставав мучити її своїми жартами. Вона ніколи не відповідала, тільки коли він заходив уже надто далеко, втуплювала в нього очі, в яких займався недобрий вогник. Помалу-малу він озлобився і вже не мав охоти до жартів. Потім, через місяць, він розгнівався остаточно.

— Чи с якийсь глузд у тому, щоб морочитися з отими попами! На який біс тобі здалися ці попи? — кричав він у ті дні, коли обід не був готовий вчасно. — Тебе ніколи немає, на одну годину не можна тебе вдержати вдома… Мені було б байдуже, якби це не окошилося тут на всьому. У мене вже немає цілої білизни, стіл до обіду о сьомій годині ще не накритий. Роза зовсім відбилася від рук, все летить шкереберть…

І він піднімав з підлоги ганчірку, показував забуту пляшку від вина, витирав пальцями порох з меблів; лютуючи дедалі більше, кричав:

— Мені лишається тільки взяти щітку в руки і надіти кухонний фартух! Правда? Ти б не заперечувала, слово честі! Ти б скинула на мене все господарство і навіть не помітила б нього. Чи ти знаєш, що я сьогодні цілих дві години витратив на те, щоб навести лад у цій шафі? Ні, люба моя, далі так бути не може.

Іншим разом сварка вибухала через дітей. Якось, повернувшись додому, Муре знайшов Дезіре замурзану, як порося, саму в садку; вона лягла на живіт перед мурашником, щоб побачити, що мурашки роблять у землі.

— Хвалити бога, ти хоч ночуєш дома! — закричав він дружині, тільки-но побачив її. — Іди поглянь на свою дочку! Я навмисне не перемінив їй сукні, щоб ти помилувалася цим чудовим видовищем.

Дівчинка гірко плакала, а батько повертав її на всі боки.

— Дуже гарна, га? Ось який вигляд мають діти, коли їх залишають самих. Вона не винна, ця бідолаха. Раніш ти не хотіла залишати її і на п’ять хвилин, боялась, щоб вона не наробила пожежі… Так, так, вона ще зробить пожежу, усе згорить, і це буде добре.