— Хоч би пані була вдома! Але вона в семінарії у малого… Я сама-самісінька, не можу ж я розірватися, правда?.. А наш пан з місця не зрушиться. Про нього, хоч помирай. Він у їдальні, ховається, мов той сич. Він вам і склянки води не подасть, ні, він скоріше дасть вам здохнути.

Отак бурмочучи, вона підбігла до непритомного абата Сюрена.

— Ну, чисто Ісус Христос! — сказала вона з ніжністю жалісливої кумасі.

Абат Сюрен, з заплющеними очима і блідим обличчям, обрамленим довгим білявим волоссям, нагадував ніжнолицих мучеників на іконах. Старша панна Растуаль тримала його безсило закинуту назад голову, так що видно було білу й ніжну шию. Всі заметушились. Пані де Кондамен обережно притуляла йому до скронь намочений в оцті рушник. Обидві групи занепокоєно чекали. Нарешті абат розплющив очі, але одразу ж знов заплющив їх; він непритомнів ще двічі…

— Ну, й налякали ви мене! — ввічливо сказав йому лікар Порк’є, все ще тримаючи його за руку.

Абат Сюрен сидів збентежений і дякував, запевняючи, що він почуває себе вже добре. Побачивши, що сутана в нього розстебнута і видно голу шию, він усміхнувся і поправив нагрудник. Щоб довести, що йому вже не треба сидіти спокійно, як всі йому радили, і що він цілком здоровий, він повернувся з панночками Растуаль у тупик, щоб закінчити партію.

— У вас тут дуже мило, — сказав пан Растуаль абатові Фожа, від якого не відходив.

— На цьому схилі чудове повітря, — додав пан Пекер де Соле з властивою йому ввічливістю.

Всі з цікавістю розглядали будинок Муре.

— Може, панове бажають посидіти у нас в садку? — сказала Роза. — Пан кюре тут у себе вдома… Почекайте, я зараз принесу стільці.

Незважаючи на заперечення, вона тричі ходила по стільці. Тоді, глянувши одне на одного, всі з чемності посідали. Супрефект праворуч, по один бік абата Фожа, голова суду по другий — ліворуч. Зав’язалася дружня розмова.

— Ви спокійний сусіда, пане абат, — люб’язно повторював пан. Пекер де Соле. — Ви собі уявити не можете, яка це для мене втіха бачити вас щодня в ті самі години в цьому маленькому раю. Дивлячись на вас, я просто відпочиваю від своїх тривог.

— Добрі сусіди трапляються так рідко! — підхопив пан Растуаль.

— Безперечно, — впав йому в мову пан де Бурде. — Пан кюре приніс сюди блаженний спокій монастиря.

Абат Фожа усміхався і кланявся, а тим часом пан де Кондамен, який так і не сів, нахилився до вуха пана Делангра і прошепотів:

— Растуаль уже мріє про посаду товариша прокурора для свого бовдура-сина.

Пан Делангр кинув на нього грізний погляд, він боявся, що цей неприторенний базіка може все зіпсувати. Але це не завадило інспекторові лісного відомства додати:

— А Бурде гадає, що вже здобув свою префектуру.

Але пані де Кондамен зробила справжню сенсацію, сказавши лукаво:

— Що мені найбільше подобається тут — це якась чарівна простота; здається, вона робить цей куточок недоступним для життєвих тривог і скорботи. Тут замирилися б, певно, і Каїн з Авелем.

Вона з притиском промовила фразу і кинула погляд спершу праворуч, а потім ліворуч — на обидва сусідні садки. Пан Мафр і лікар Порк’є схвально кивнули головами, а подружжя Палок занепокоєно перезиралося, нічого не розуміючи й боячись скомпрометувати себе в очах тієї або іншої партії яким-небудь необережним словом.

За чверть години пан Растуаль підвівся.

— Моя дружина не знає, куди ми поділися, — промовив він.

Всі повставали, трохи розгублені, щоб попрощатися. Але абат Фожа простяг руку з привітною усмішкою.

— Мій рай лишається відкритим, — сказав він.

Тоді голова суду пообіцяв час від часу відвідувати пана кюре. Супрефект ще палкіше пообіцяв те ж саме. Обидві групи побули тут ще хвилин з п’ять, обмінюючись компліментами, а в тупику знову залунав сміх панночок Растуаль і абата Сюрена. Партія у волан відновилася з тим самим запалом, волан раз у раз літав туди й сюди понад огорожею.

XV

Якось у п’ятницю, увійшовши до церкви св. Сатюрнена, пані Палок дуже здивувалася, побачивши Марту навколішках перед каплицею св. Михайла. Сповідав того дня абат Фожа. «Диви-но, — подумала вона, — невже вона таки зачепила серце абата? Треба лишитись тут. Якби надійшла пані де Кондамен, ото було б сміху!»

Вона зайняла місце трохи позаду і, ставши навколішки й затуливши обличчя руками, наче поринула в ревну молитву; потім розсунула пальці й почала спостерігати. В церкві було дуже темно. Голова Марти впала на молитовник, здавалось, вона спить, вирізняючись чорною плямою на тлі білої колони; з усього її тіла живими були тільки плечі, що здіймалися від глибокого зітхання. Вона була така пригнічена, що пропускала свою чергу після кожної парафіянки, яка виходила від абата Фожа. Він якусь хвилину чекав, потім нетерпляче стукав у перегородку сповідальні. Тоді яка-небудь з жінок, побачивши, що Марта не рухається з місця, входила замість неї. Каплиця поволі порожніла, а Марта лишалась нерухомою; вона була ніби в забутті. «Здорово її пройняло, — сказала сама до себе пані Палок, — це ж непристойно отак виставлятися напоказ у церкві… Ах! Ось і пані де Кондамен…»

І справді, увійшла пані де Кондамен. Вона на хвилинку спинилась коло чаші з свяченою водою, зняла рукавичку й перехрестилась граціозним рухом. Її шовкова сукня прошелестіла у вузькому проході між стільцями. Стаючи навколішки, вона сповнила все високе склепіння шелестом своїх спідниць. У неї був звичайний привітний вигляд — вона всміхалася сутінкам церкви. Незабаром лишилися тільки вона і Марта. Абат гнівався і голосно стукав у дерев’яну перегородку сповідальні.

— Пані, це ваша черга; я остання, — люб’язно прошепотіла пані де Кондамен, нахиляючись до Марти, якої не впізнала.

Марта повернула до неї своє схудле обличчя, бліде від надзвичайного хвилювання; здавалось, вона не розуміла, чого від неї хочуть, вона наче прокидалась від екстатичного сну; повіки її тремтіли.

— Ну що там, пані, що там? — сказав абат, прочинивши двері сповідальні.

Пані де Кондамен підвелась, усміхнувшись на заклик священика. Впізнавши її, Марта кинулась у сповідальню, але раптом знову впала навколішки, не ступивши й трьох кроків.

Пані Палок було дуже весело; вона сподівалась, що обидві жінки от-от вчепляться одна одній у волосся. Марта, напевне, все чула, бо пані де Кондамен мала дзвінкий голос; вона розповідала про свої грішки, наповнюючи сповідальню чарівним щебетанням. Один раз вона навіть засміялася тихим, приглушеним сміхом; почувши його, Марта підвела своє змучене обличчя. А втім, пані де Кондамен скінчила швидко. Вона вже пішла була, потім повернулась і знов почала говорити, але навколішки вже не ставала. «Ця чортиця глузує з пані Муре і абата, — подумала дружина мирового судді. — Вона надто розумна, щоб псувати собі життя».

Нарешті пані де Кондамен пішла. Марта провела її очима, ніби чекаючи, поки вона зникне. Тоді вона сперлася на сповідальню і впала навколішки, гучно стукнувшись колінами об підлогу. Пані Палок підійшла ближче, витягла шию, але побачила тільки темну сукню Марти, яка, впавши ниць, виливала свою душу. Майже півгодини було зовсім тихо. Одну мить їй здалося, що вона чує приглушене ридання в напруженій тиші, яку порушувало іноді потріскування дерев’яної перегородки. Їй набридло, кінець кінцем, оце підглядання, але вона лишалась тільки для того, щоб побачити обличчя Марти, коли та виходитиме із сповідальні.

Абат Фожа вийшов перший, роздратовано зачинивши двері. Пані Муре ще довго лишалася нерухомою на колінах у тісній комірчині сповідальні. Коли Марта пішла, опустивши вуалетку, здавалось, вона була зовсім розбита, забула навіть перехреститись.

— Видно, посварились! Абат був неласкавим, — пробурмотіла пані Палок, ідучи слідом за Мартою аж до Єпархіальної площі.

Тут вона зупинилась, повагалась якусь мить, потім, пересвідчившись, що за нею ніхто не стежить, тихенько прослизнула у будинок на розі площі, де мешкав абат Феніль.